Ще рік назад назву ARHEY можна було побачити майже не щомісяця на афішах українських рок-порталів. Гурт брав участь у великих та малих заходах, виступав на кавер-паті, кожне літо їздив по країні, даючи концерти на відкритих майданчиках. Останнім часом ця активність різко знизилася, що не може не викликати питань, адже різниця між тим, до чого ми звикли і тим, що є тепер занадто велика.

- Поясніть, будь ласка, ситуацію, яка склалася на даний момент – порівнюючи з кількістю концертів ARHEY минулого року, цей рік був скупим на них. Це пов’язано з поступовим затуханням колективу? Адже всім відомо, що муза має перемінливий характер і часто йде без попередження...

- Справа не в музі, справа в нас. В певний момент ми зібралися разом і сказали: “Все, ми цей етап пройшли”. Те, що ми грали раніше – пройдений етап, розумієте? А що робити, коли все, що ти маєш тебе не влаштовує, а нового не видно і на горизонті? Ці думки не давали спокою, а переступати через себе і грати музику, яка вже відійшла від душі – це зрада себе як музиканта.

- Позиція доволі принципова. Тож ви хочете сказати, що весь цей час ви писали новий матеріал?

- Гірше – ми його не тільки не писали, ми не знали з чого почати. Метод, який використовують 90% наших колег - написав дома партії, приніс на репетицію, гурт зіграв – тепер нас кардинально не влаштовував. Дійшло до того, що ми знімали репетиційну базу та нічого не могли зіграти, розходилися на два тижні, розуміючи, що можемо більше не зібратися.

- З цією проблемою стикаються всі музиканти через деякий час. Це криза творчості?

- Це чудо, після якого ти нарешті можеш почати розказувати, а не грати акорди та повторювати завчені фрази.., хоча можеш і не почати, списавши все на зовнішні фактори типу – треба працювати, немає часу, або моїй дівчині не подобається рок-музика. Насправді відбувається лише одне – ти плив з аквалангом по підводній печері і в тебе залишилося повітря тільки на дорогу назад. І тут постає вибір – нирнути глибше та ризикнути померти від нестачі кисню на великій глибині, або знайти те, що називають повітряною подушкою в наступному залі печери.

- Ви зараз говорите про заглиблення у себе та ризик втратити знайомий стиль життя?

- Саме так. Я кажу, що ми перебуваємо в постійному виборі – шукати нові великі та малі печери, повні повітря та нових пейзажів, або продовжувати жити в своїй старій та такій знайомій печерці, не зважаючи на те, що вже нічого нового в ній ти не побачиш та не знайдеш.

- Як це може стосуватися гурту ARHEY та його майбутнього?

- Мені сподобалося слово “майбутнє”, яке ви тільки що сказали. Я розумію його як прогрес та розвиток, а не просто відлік часу, типу “Ми Є. 2006-2011”. Думаю, багато хто взагалі не розуміє, що не має майбутнього в принципі. Це не занадто голосно сказано, адже музика – це творчість, це не фінанси, у яких є майбутнє тільки тому, що працюють підприємства. Музика – вона є доти, доки тобі є, що розказати, а буває ж так, що сказати нічого… Насправді багато кому сказати по-справжньому нічого, а вони продовжують говорити, кричати та привертати до себе увагу. На даний момент, ми дійшли до того, що краще мовчати, ніж говорити. Те нове, що написано кардинально відрізняється від музики, яка була до цього. Про що наші тексти говорять тепер? Про те, що ми бачимо іншими очима - про сірість, про несправжність, про нав’язані ідеали і те, як суспільство топить свій потенціал у них. Якщо я співаю “я кожним подихом до тебе, з ким би не була в цю довгу і безхмарну ніч”, то я була там і відчула це. Якщо я співаю “знову кордони – стіни, кругом лиш стіни… Хочеш, не хочеш – а ти частина системи”, то мене ламало і я не могла знайти вихід, вилила свої почуття на папір, переживши їх. Так само і музика – це не музичний супровід для тексту, це ті ж самі слова, тільки в нотах, ті ж самі емоції й думки…

- Ваш найближчий концерт відбудеться наступного місяця в клубі Route 66. Що ми почуємо і побачимо 7 серпня?

- Якщо формально – нову програму в 40 хвилин та акустичний джазовий сет – те, чого ми так довго прагнули, а дійшли тільки зараз. А якщо чесно – живі емоції та переживання. Я вперше можу сказати, що ми прожили кожний звук, кожне слово, яке виходить з нас. І всі ті тижні, які ми провели, зажавши серця в долонях, були того варті. Я рада, що ми стали новими, рада, що не застрягли в минулому в старих поглядах та переконаннях. Думаю, зараз ми щасливі грати те, від чого по спині йде морозець, а якими будуть наші пісні ще через рік покаже те, ким ми станемо.

by Kinder